Леонід МИХАЙЛОВ:
„Моя головна ідея — створити багато заможних людей у селі…”
Це, мабуть, генетика. Мій дідусь з боку матері — недорізаний куркуль. Недорізаний тому, що йому вдалося втекти, і його не знищили в таборах. А був він заможним селянином, мав землю в Житомирському районі Житомирської області, і все життя тяжко гарував, займався підприємництвом — шкури вичиняв, виготовляв ковбаси. У молоді роки встиг повоювати у військах Петлюри…
З 1992 року я почав боротися за свою землю. Її мені не давали чотири роки, хоч вже й вийшов Закон «Про селянське фермерське господарство». Я судився, писав скарги на чиновників, звертався в усі інстанції, аж до Президента України. А, зрештою, проблема вирішилася за допомогою Конгресу США — серед умов надання чергової частини кредиту Міжнародного валютного фонду був пункт про необхідність виділення мені землі. Й мені дали землю… за 3 дні. 20 га в Черняхівськом районі, у довічне користування, з правом передачі в спадщину. Сьогодні у мене є ще 30 га в Радомишльському районі на тих же умовах. Я не можу її продати або виставити як заставу, але можу передати в спадщину. Спочатку нам давали найгірші, негодящі землі. У мене в основному дерново-підзолисті грунти. Більшість площ я відтоді угноюю — для підвищення родючості вношу органічні добрива, заорюючи зелену масу, наприклад, від земляної груші. На інших — саджаю картоплю та кормовий буряк. Частина землі була заболоченою або вимоклою — я або засипав ці місця, або вирив там декілька невеликих ставків…
Як і багато моїх колег, я починав з поїздок до Польщі. Взагалі-то в цьому сенсі важко переоцінити заслуги Польщі – сотні наших людей починали там свій бізнес, вчилися торгувати на тих базарах, проходили капітальну школу менеджменту і маркетингу, а іншими словами – виживання. Мій девіз: “Благословенні труднощі, якими ми проростаємо”. Не пам’ятаю, хто це сказав, але мені цей вислів до вподоби.
Після Польщі були Данія, США, Канада… Якось дзвонять 24 серпня 1991 року: “Ти хотів землю? Поїхали!” Ну, поїхали, домовилися. А як настав час оформлення документiв: “Яка земля? Забудь, ми пожартували!”. Потім уже випустили за кордон, щоб очі їм не муляв. Я, мабуть, єдиний, хто поїхав стажером до фермера, а повернувся координатором – під моїм керівництвом було вже 26 осіб…
У Канаді нас шанували і навчали. Найкращі фермери – саме в них, я це тепер можу засвідчити.
Ті голови колгоспів, які поїхали зі мною на стажування, виявилися такими “дубами” – ну просто жива ілюстрація до приказки “Якщо ти такий розумний, то чому не багатий?”. Мене там поставили керівником групи, я поганяв тими “дубами”, і після приїзду вони заявили, що я – англійський шпигун. Тепер ті всі “діячі” вишикувалися до мене у чергу: “Дай своїх учнів, бодай одного”. Вони хочуть здатися мені у полон, з усіма своїми банкрутами-колгоспами, виснаженою й запущеною землею.
Гадаєте, немає грошей на добрива, хоч хтось iз них сіяв сидирати (тобто зелене добриво) чи вів карти полів? А навіщо, вони ж тут завтра не житимуть! Я пообіцяв видатному керівництву Черняхівського району, що 2005-го року повністю заберу в них владу за допомогою своїх учнів. І на противагу пришелепкуватій ідеї Леніна-Троцького “про перманентну революцію в окремо взятій країні” я їм влаштую “перманентну контрреволюцію” в окремо взятому Черняхівському районі!
Зараз, як мінімум, двічі на рік виїжджаю за кордон, хотів би менше – не можу! Поїздка на світовий “східняк”, як я називаю виставку “Агромек” – мекку усіх фермерів – обійшлася мені у 23 свині. Чому за мене хтось має платити? Чому нам завжди повинні допомагати? Ми ж не якась там неповноцінна нація. А тим співвітчизникам, які питають, де взяти 23 свині на одну поїздку, треба було “прокинутися” ще в 90-му році… Свого часу мені стільки встромляли палиць у колеса, все робили, щоб я вмер, але я вижив. Я взагалі оптиміст, і вважаю, що це одна з конче необхідних для бізнесмена рис…
Усі біди, як кажуть наші колгоспники, в диспаритеті цін, є у них таке веселе слово. Тобто солярка – дорого, а зерно – дешево. Виллють масу солярки, посіють 2,5 ц, зберуть – 2. Я раз зорав, раз закультивував і пішла сіялка – на цьому мої диспаритети закінчилися, солярки пішло, може, літрів 10 на гектар. Друга проблема – великі податки…
Найвигідніша справа – підвищення родючості грунту. 100 тонн перегною на 2,5 га моїх пісків дають 20 тонн картоплі. У цій сумі вміщується і солярка, і робоча сила, і все інше. Незалежно від ціни здобрений урожай завжди виправдовує витрати. З 20 га на ринок у мене працюють тільки 5 (картопля і буряк), все інше – люцерна свиням, гектарів 13 під сидиратами…
Стартовий капітал – це фігня. У мене хлопець на фермі був колишній рок-музикант, коли прийшов до мене, крім смердючих шкарпеток і бажання працювати у нього нічого не було. Зараз це – мій партнер, він гарно працює і отримує непогані гроші. Українським фермерам-початківцям я б порадив не забувати, як будувалась Америка 150 років тому. Хай купують 2 конячки, вони спокійно можуть обробити 5 га – 2,5 га картоплі та 2,5 га сидиратів. Хай заводять собі свиней 10 штук і працюють, розвиваються, поглинають один одного, кооперуються, вчаться не обманювати. На це піде років п’ять… Треба стримати своє бажання проїхатися на “авось”.
Я вчу молодих людей поняттю Гордого Громадянина, організовую їхнє стажування за кордоном і, в кінцевому результаті, завжди відриваю їх від радянського способу життя (затурканість, неповага до себе, крадіжки, брехня, безпросвітне пияцтво і бідність). Ця моя “обмінна” політика – стажування наших хлопців на датських, американських фермах – своєрідна помста графа Монте Крісто. Сини одного чиновника, який боровся зі мною, як міг, аби не дати землі (хай краще пропаде у бур’янах), тепер збираються його забрати із собою, щоб показати, як слід працювати. У тих, хто повертається зі стажування, навіть хода змінюється – це повернулися завойовники. Вони зроблять усе, щоб їхнім дітям не треба було їхати у когось вчитися, як жити нормально. Це вже горді громадяни своєї країни.
Ще з часів мого стажування в Канаді в мене склалися добрі стосунки з багатьма представниками аграрних структур західних країн. Мені запропонували стати координатором міжнародних програм з агробізнесу в Україні. Я погодився і став готувати для стажування за кордоном наших хлопців. Спочатку для мене це було боротьбою з комунізмом. Я сказав, що знищу радянську владу в їхнiх головах на генетичному рівні. Вони працюють у мене на фермі, вчать англійську, а також зобов’язані прочитати Віктора Суворова (як мінімум «Криголам», і ще одну-двi книги), Ігоря Бунича («Золото партії»). Хтось дійде Орвелла («1984», «Двір для худоби»). Складають іспити. Вони повинні вміти самостійно думати й аналізувати життя. Всього через мою ферму пройшло десятки стажистів…
У Данії я стояв ногами на фермі, яка 500 років перебуває у власності однієї родини. Це означає 25 поколінь досвіду і накопичень. У смерті, як я собі її уявляю, нічого страшного немає. І мені, безперечно, хотілося б після себе щось залишити. На тій землі, яку я взяв у сплюндрованому стані й за допомогою набору агрономічних прийомів відновлюю її родючість, я хоч і не стану дуже багатим, але, як не крути, а буду в плюсах…
Земля повинна бути товаром. Вона може й повинна бути об’єктом застави. Наприклад, якщо власник заставив свою землю в банк і не виплатив вчасно наданий йому кредит, то банк забере землю й продасть іншому фермерові, більш здiбному, більш талановитому. Коли землю можна буде заставляти в банк як приватну власність, це буде ще один революційний момент. І тоді почнеться бурхливий розвій України. Ну й що, коли безпробудний п’яниця віддасть свою землю банкові, візьме одну тисячу доларів і за два дні проп’є їх із друзями? Земля тут же від цього п’яниці перейде через банк тому, хто може краще нею розпорядитися. І хоч поки що в мене немає потреби заставляти землю, я цілком і повністю вітаю все, що цьому сприятиме.
Сам же я вріс у цю землю, оскільки надто вже багато працi вклав у неї. Хоч, загалом, я про це ще не думав. Але я впевнений, що все зроблене мною на цій землі не буде розкрадене або перенесене куди-небудь до Каліфорнії. Це — стабільне надбання України. Я, Леонід Михайлов, своєю працею поліпшив стан землі на 20 гектарах. Кому вона перейде, моєму синові чи моїй дочці, а може, моїм друзям або моїм учням, або партнерові, мене це питання не хвилює. Дарувати дітям щось я також не вважаю дуже добрим учинком, бо подарунок розбещує. Лише зароблене важкою працею є цінністю! І буде мій син фермером чи ні, я не вважаю це головним питанням.
Взагалі я пишаюся тим, що представляю середній клас. Можна мене назвати дрібним фермером чи дрібним крамарем. Я також сприяю тому, щоб мої стажисти брали свою частку в свої руки. І моя головна ідея — це створити багато заможних людей навколо себе й «вичавити» злидарів…
Сьогодні я поза політикою. Однак знаю, що в багатьох аграрних країнах, проблемами тих, хто працює на землі, опікуються політичні партії. І якщо Селянська партія України здатна об’єднати людей заради створення на землі середнього класу, – я готовий підтримати цю партію. Сьогоднішнє українське село треба рятувати від жебрацтва.
Леонід Михайлов,
фермер,
Житомирська область
Прес-служба Селянської партії України