Земля для українця – це його життя, добробут його родини, його майбутнє
Напевно, немає жодного громадянина України, якого б в тій чи іншій мірі не хвилювало питання української землі, адже земля — чи не єдине багатство, яке людські руки не навчились створювати, і, мабуть, те останнє, що дає нам шанс вижити і як народові, і як державі. Запропоновані в першому законопроекті „Про ринок землі” норми про продаж в одні руки від 900 до 2100 гектарів серйозно стривожило українське суспільство, що стало приводом до публічних акцій. Представники Селянської партії неодноразово пікетували Верховну Раду України, аби упередити прийняття цього закону. Адже цим законопроектом відкривався шлях до швидкого обезземелення селян, їх люмпенізації, зростання рядів безробітних в селах і містах, міграції селян до міст, ризику суспільного вибуху. Влада дослухалася до нас і відклала прийняття закону „Про ринок землі”. У черговій редакції законопроекту значно зменшені норми продажу землі в одні руки.
До прикладу, у Канаді законодавчо норма продажу землі в одні руки становить лише 130 гектарів.Найбільші фермерські володіння в США зазвичай не перевищують 800 гектарів. У Польщі заборонено мати господарство, площа якого перевищує 300 гектарів. В Естонії одна людина або одна фірма може придбати не більше 200 гектарів земельних угідь. За умов сьогоднішніх політичної та економічної кризи 70-80% українських земель скупить за безцінь великий капітал, бо пересічні українці не матимуть доступу до банківських кредитів. Такий ступінь “земельної” монополізації відкине Україну у минуле. Приміром, Європа страждала цією хворобою у 18 – на початку 19 століття, коли у Великій Британії більше 50% землі належало 0,5% населення, а у Франції 70% землі володіли – 16% великих землевласників. У теперішніх українських реаліях, коли гроші є лише в олігархів, котрі не мають щонайменшого бажання займатися виробництвом сільгосппродукції, а хочуть лише за безцінь забрати в селян землю з метою перепродажу її інвесторам-іноземцям, упровадження вільного ринку землі сільськогосподарського призначення є безглуздям і злочином проти України.
Запровадження купівлі-продажу землі найчастіше мотивується тим, що, мовляв, уже давно існує “чорний” ринок, на якому в селян за безцінь скуповують паї.
Штучне і прискорене створення великих господарств, латифундій, „колгоспів” з обезземеленими селянами – це середньовічний феодалізм, поміщицтво, кріпосне право, поработіння власного народу… Якщо існують ризики такого сценарію, то, на мій погляд, його не слід реалізовувати в угоду окремим політикам і проти цього слід боротися.
Українські фермери, які орендують земельні частки (паї) протягом 20 попередніх років, які поливали 20 років цю землю власним потом, вкладали надзусилля у її обробіток і стали першими провісниками надії відродження вітчизняного сільськогосподарського виробництва, створення інфраструктури села, будуть „знищені”. А саме таким людям слід надати можливість першочергового придбання перших 100 га угідь у власність, продовжити надання їм державної підтримки у створенні сучасного підприємства з вирощування, переробки, зберігання та реалізації сільськогосподарської продукції. Тобто, логічно продовжувати почате щодо фермерства і розвивати його у відповідності до багатого та визнаного світового досвіду. Адже світовий досвід показує, що латифундизм, монополізм – це шлях до класової несправедливості.
Щоб в Україні високоефективне сільгоспвиробництво розвивалося на основі фермерства, державна політика має нарешті зробити українське землеробство прибутковим за рахунок дотацій, здешевлення кредитів, радикального зменшення імпорту сільгосппродукції та наповнення внутрішнього ринку вітчизняним товаром. Нині Україна завозить з-за кордону майже все: так зване дешеве м’ясо, молоко, цукор, овочі, фрукти, пускаючи під ніж власного виробника. Скажімо, якщо селянину нікуди дівати м’ясо власного виробництва, то вирізається і молочне поголів’я. А так звана державна підтримка нарощування великої рогатої худоби в реальному житті призводить до того, що молоко врешті-решт завозимо з Білорусі. І таких прикладів – безліч. Якщо говорити конкретніше про використання землі, то факт того, що сьогодні маленькі приватні ділянки (родинні дачі та городи), які в сукупності займають лише 15% площі сільськогосподарських земель України, дають 50% загальнонаціонального виробництва агропродукції (дані за 2009 рік), багато говорить на користь того, що ефективних власників треба шукати явно не в державних кабінетах. Українське селянство має трагічну історію, в основі якої була саме земля: кріпосне право, революції, розкуркулювання, голодомори, репресії…Світові війни за перерозподіл сфер впливу фактично велися за землю, – десятки мільйонів українців, які стали жертвами цих історичних процесів, виснажили нашу націю на не одне століття. І навіть через 20 років після здобуття незалежності у більшості людей нині похилого віку, які отримали земельні паї, не мають ані здоров’я, ані засобів для обробітку землі, крім лопати та вил. Прикро, що влада не подбала, щоб земля для українців стала головним спадком для наступних поколінь.
Як доводить світовий досвід, успішна земельна реформа не обов’язково передбачає вільний продаж землі. Приміром, в Китаї вся земля – державна, але сільське господарство розвивається там шаленими темпами, завдяки розвинутій системі оренди. В Європі орендні відносини домінують – у Франції орендується більше половини земельного фонду, у Великобританії – до 40%. Власником 90% землі в Ізраїлі є Єврейський національний фонд, який передає її в обробіток на умовах оренди.Ще однією особливістю аграрних відносин у розвинутих країнах Західної Європи та світу є об’єднання сімейних ферм у сільськогосподарські кооперативи. Зокрема у Швеції в кооперативи входить до 80% загальної кількості фермерів. Існування більшості ферм (у США з 1,9 млн. фермерських господарств 1,5 млн. – це дрібні сімейні ферми, у ФРН та Великобританії “сімейна” оренда охоплює 15-20% усієї орної землі) неможливе без державних субсидій, які безпосередньо отримує фермер. В США закон визначає 8 варіантів орендної плати. Фермер може обрати один із них – плата в кожному разі становитиме від 5 до 10 відсотків вартості землі. У Франції цей показник дорівнює близько 6 відсоткам. Проект закону „Про ринок землі” містить безліч неоднозначних тлумачень, термінів і виразів декларативного характеру, переобтяжений деталізацією процедури проведення аукціону з продажу землі, проте не містить жодного рядка, за яким можна було б протидіяти монополізації ринку, корупції, спекуляції, рейдерству та іншим махінаціям, пов’язані з обігом землі.
Тобто прийнятий у новій редакції законопроект не тільки не виведе країну з кризи, а й заведе її геть у глухий кут.За даними одного з останніх опитувань, більше 50% жителів села виступають проти вільного обігу землі. Велика кількість сільського населення не приймають навіть саму можливість приватної власності на землю. Взагалі, по такому важливому питанню необхідно звертатися до народу через референдум, відповідно до Конституції – Основного закону.Успіх і позитивне сприйняття громадськістю введення вільного ринку землі залежать, в першу чергу, від того, яку кінцеву мету ставить перед собою влада. Сьогодні найчастіше така мета формулюється як збільшення дохідності аграрного сектора. Я з цим твердженням не зовсім погоджуюсь.
Як виходець із простого українського села, як фахівець в земельних відносинах, який працював на посадах начальника районного, міського земельних відділів, заступника начальника обласного управління земельних ресурсів, заступника начальника управління Держкомзему України, я впевнений, що влада, перш за все, повинна відповісти на питання: «А яку вигоду отримають власники земель, селяни, від введення ринку землі?» Вважаю, що ця вигода має бути не тільки економічною.На моє переконання, кінцевою метою земельної реформи має бути не стільки можливість вільно продавати-купувати землю, скільки встановлення сталого та раціонального землекористування. Що я розумію під цими словами? А те, що жити і працювати на землі треба так, щоб і наступним поколінням було де жити і працювати. Влада повинна зважати, що для українців земля традиційно є чи не найголовнішою цінністю, а також подбати, щоб землекористування велося так, аби не виснажувати землю. Тобто для того, щоб українська земля приносила нам найбільшу користь, державі потрібно, по-перше, просто прибрати нею ж і нагромаджені бар’єри для нашого вільного господарювання як щодо землі, так і в інших економічних сферах. Звичайно, в суспільстві говорять про збереження і розвиток крупнотоварного виробництва, яке є економічно вигідним для держави. Але ми маємо зрозуміти, що простий селянин, незважаючи на будь-які обставини, все ж таки буде займатися і виробництвом молока та м’яса, і овочівництвом, городництвом. В українського селянства на генному рівні закладено: я мушу бути господарем на своїй землі.Я «за» ринок земель, але у широкому розумінні цього поняття. Я вважаю, що ринок – це не тільки продаж землі, а й отримання вигоди від використання землі різними легальними способами (оренда, застава, міна тощо).Скажімо, хоче селянин, щоб його дитина вчилась, але не має на це коштів, то йому не обов’язково продавати землю, а можна взяти кредит під заставу цієї землі. Але цей кредит має бути доступний простому селянину – відсотки повинні бути посильні для позичальника. Інший приклад: не може бабця чи дідусь обробляти свій пай, то хай здасть його державі в ренту, а держава платитиме певну суму їм щомісячно (це приклад Угорщини). Крім того, ринок – це і оренда землі, але не «тіньова», яка вигідна тільки орендареві, а відкрита – з користю для власника. Таких юридичних механізмів на сьогодні законодавство передбачає достатньо, але чомусь про них прийнято мовчати. Натомість наполегливо озвучують вимогу, мовляв, скоріше продавайте землю, поки хтось ще хоче цю землю купити. Ми звертаємося до власників земельних паїв утриматись від спокусливих пропозицій одноразового отримання «гонорару» від продажу землі. Адже вартість землі зростатиме, і не забуваймо – земля для українця – це його життя, добробут його родини, його майбутнє.Шануймо себе, шануймо нашу, Богом дану землю, передаваймо її з рук в руки по спадковому закону. Будьмо з нею завжди серцем та розумом.
Юрій Драган,
голова ревізійної комісії Селянської партії України
“Почесний землевпорядник України
Прес-служба Селянської партії України