Іноземне сільськогосподарське землеволодіння. Випадок Бразилії.
Бразилія є одним із провідних світових виробників сільськогосподарської продукції, зокрема, сої, цукру, біоетанолу, яловичини. В той же час сільськогосподарське землекористування в країні вирізняється явним диспропорціями; так, за даними USAID, 1% населення володіє 45% земельних ресурсів країни. Приблизно 5 млн. сімей у сільській місцевості не мають доступу до землі. В той же час понад 1 млн. кв. км території країни є придатним для ведення сільського господарства, але не використовуються.
Земельний податок є низьким («символічним», за визначенням USAID), тому землевласники можуть утримувати великі площі земель без використання і не передавати їх в оренду безземельним селянам. Земля є предметом активних спекуляцій, як у містах, так і у сільській місцевості.
Правовий режим, запроваджений у Бразилії щодо іноземного землеволодіння, нагадує правовий режим України в частині несільськогосподарських земель. Іноземці можуть набувати такі землі у власність практично без обмежень.
Правовий режим сільськогосподарських земель позначений наявністю певних обмежень, на відміну від українського правового режиму, який практично вичерпується суцільною забороною, – як той, що діє нині відповідно до Земельного Кодексу України, так і той, що очікується у зв’язку із підготовкою до ухвалення Закону України «Про ринок земель».
Цікаво, що у той час, коли в Бразилії запровадили перші обмеження щодо іноземного землеволодіння, країною керували військові (військові уряди опікувалися долею Бразилії з 1964 по 1985). Їх першим пріоритетом була безпека, то ж уряд звернув увагу на іноземці та почав обмежувати їх права у земельній сфері. Не менш цікаво, що така країна як Німеччина, де верховенство права, безсумнівно, є діючим принципом, а демократичні засади громадського життя можуть слугувати зразком для багатьох націй світу, не знає жодних обмежень для іноземців, що бажають придбати ріллю в країні.
Пізніше уряд Бразилії був стурбований поширенням комуністичних рухів у Латинській Америці, що також змушувало до підсилення національних кордонів. Тому у 1971, 1974, 1979 та 1980 роках (тобто за часів військових урядів) ухвалювалися закони і декрети, спрямовані на обмеження іноземного землеволодіння, перш за все, у прикордонних зонах. Та певні обмеження існують і щодо земель, які не входять до прикордонних зон.
Попит на бразильські землі з боку іноземців завжди був помітним. Так, за даними британської газети The Telegraph, між 2002 та 2008 іноземці інвестували у придбання бразильських земель 2,43 млрд. доларів США. До 2008 року площа земель у власності іноземців за даними державного реєстру становила понад 4 млн. га.
У 2010 році, коли попит на земельні ресурси різко зріс. Уряд знову вдався до чергових обмежень. Логіка цих дій така: земельні ресурси є обмеженим, а населення і попит на продовольство ростуть. Уряд вважає, що іноземні інвестиції не потрібні, щоб виробляти продовольство в країні, тому – з міркувань продовольчої безпеки – бразильська земля повинна залишатися у бразильських руках.
Але в принципі закон не забороняє іноземцям набувати землі сільськогосподарського призначення у власність, лише ставить певні вимоги до набувачів та запроваджує обмеження. Так, іноземець повинен довести своє проживання у Бразилії, тобто він повинен бути резидентом країни.
Компанія, інкорпорована за іноземних законодавством і в країні іншій, ніж Бразилія, не може придбати землю сільськогосподарського призначення безпосередньо. Така компанія зобов’язана створити дочірню компанію у Бразилії; дочірні підприємства та спільні підприємства, створені бразильцями та іноземцями, мають право набувати сільськогосподарські землі у власність.