Згадувати важко, забути – неможливо
Ця трагедія сколихнула життя не тільки української нації, увесь світ знав про страшні події, що відбувалися в Україні у 1932-1933 рр.. Лише в США у цей період було надруковано 2457 статей і повідомлень з достовірними відомостями про голодомор.
Що ж було насправді?
У 1932 році в Україні зібрали достатній урожай (у середньому по 7,2 з гектара проти 8,3 ц у 1931 р.). А з голоду загинуло 7,5 мільйонів громадян, або майже кожний четвертий житель України. Навіть Друга світова війна знищила менше – 5,6 мільйона чоловік. Злочин влади проти народу великою мірою стався тому, що Україна не мала своєї державності.
Кількість голодуючих зростала з місяця в місяць. Період від жовтня 1932 р. по травень 1933 р. став апогеєм голоду. Щомісяця в землю лягало по 1 мільйону українців. Виїхати було неможливо, сталінське керівництво оточило кордони УРСР військами. Про це свідчить меморандум Європейської федерації за кордоном до міністра закордонних справ Джона Саймона: «…навесні 1933 року країна, яка колись була багата і квітуча, нагадувала величезний табір, у якому населення, тікаючи від смерті і шукаючи поживи, безперервно пересувалося, повсякчас наштовхуючись на кордони, які були закриті наказом радянських органів влади».
Голодомор замахнувся на майбутнє нації: третина померлих від голоду – діти. Багато з них, сподіваючись на допомогу, звертались особисто до Й. В. Сталіна, керівників республіки. Так, учні однієї із сільських шкіл Вінницької області писали: «Скоро наближаються Жовтневі свята, нам треба радіти, а в нас з голоду в очах пожовкло, в шлунку болить від того сміття, яке ми зараз їмо, бо в нас забрали не тільки хліб до зернини, а й картоплю, квасолю і все, що можна їсти. За одяг і взуття ми вже мовчимо, а просимо не губити нас голодом».
Ось свідчення пана Валентина Кохна: «Коли настала зима 1932-33 рр., то в моєму класі було приблизно тринадцятеро учнів. Але почався голод. Я був свідком, що товариші мого класу, коли стало тепло і ми почали виходити на вулицю або на луг гратися, я бачив на власні очі, що ті, які були худі взимку, і тепер опухли, що вони стікали водою, що важко було будь-кого впізнати. Їхня шкіра тріскалася на ногах, бо водяний тиск був великим, тріскалася в тому місці, де Ісус Христос був прибитий до хреста, і витікала рідина разом із кров’ю. Через тридцять – сорок п’ять хвилин дитина падала і помирала».
«Голод пам’ятаю дуже добре, хоча була малою. Батька забрали до тюрми, бо був заможним селянином. Відібрали майже все: коней, корову, борошно, навіть горщика із бузиною з печі. Розібрали хліва, клуню, шукаючи те, що ми могли їсти. Матір розбив параліч, вона лежала, а я кожного дня бігала в бур’яни, щоб чимось поживитися. Але мама наказувала мені далеко не відходити, бо тоді траплялися випадки викрадення і поїдання дітей. Проте я вижила і досі пам’ятаю той жах»,- зі сльозами на очах розповідає Безбородова Марія Федорівна (1926 р. н., жителька с. Ярославка Ружинського району Житомирської області).
Із свідчень Римаревої Марії Семенівни (1911 р. н., жителька смт Червоноармійськ Червоноармійського району Житомирської області): «Страшно згадувати ті чорні 1932-33 роки. На Україну насувалась чорна хмара. Уряд відбирав останній хліб у селян. Як прийшли до нашої хати активісти, то не залишили ні квасолинки, ні зернинки, забрали і коней, і все «причандалля» погрузили на воза, молотарка була – теж забрали. Потім не раз ще їздили попід дворами на підводах люди з району й вимагали здати мішки хліба, бо десь його не вистачає. Свекор знову набирав мішок жита – давав. Стали рідше пекти чистий хліб, а підмішували в нього картоплю та висівки. Взагалі ми стали їсти менше хліба, більше налягли на борщ та квасоляну кашу. Ото лежить почата хлібина на столі, хочеться їсти, але без дозволу старших не можна відрізати бодай трішечки, тільки до обіду та вечері по скибочці і досить. Це було зимою 1932 року. А далі ще гірше. По весні почали знову їздити, знову збирати. До нашої хати увійшли двоє, пам’ятаю як зараз, обидва молоді, червонощокі і військові – і не військові, і на цивільних немов не схожі. І не наші, не сільські, звичайно. Пройшлися по хаті, прощупали очима скрізь, потім усілися на лаві біля столу і пояснили, що вони уповноважені з району, приїхали в наше село заготовляти хліб державі. Нам належало здати десять пудів зерна…»
В могилу зійшли найкращі – працьовиті селяни, звинувачені у «куркульському саботажі», майстри, щедро обдаровані природою, непокірні нащадки козаків, які не змогли змиритися із сваволею влади, сільська інтелігенція, носії культури і національної ідеї. Голод знищив господаря і породив масового поденника, люмпена на селі. Це був найтяжчий соціальний наслідок трагедії.
Але рано чи пізно таємне стає відомим. Зібраних у світі документальних матеріалів достатньо, щоб визнати голод 1932-1933 років в Україні актом геноциду, злочином проти українського народу.
26 листопада кожного року відзначають День пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Минає 80 років від початку однієї із найстрашніших сторінок історії нашого народу. Тож давайте не будемо байдужими і поставимо свічку в пам’ять про загиблих від цієї страшної трагедії.
Анастасія БОНДАРЧУК,
студентка першого курсу ЖДУ ім. І. Франка
На фото: пам’ятник голодомору в Житомирі.